Анна вважала меншим лихом укласти угоду зі своїм родичем, угорським королем Андрієм II, який, зустрівши сім'ю покійного Романа в Сянку, обіцяв допомогу й увів до Галича свій загін. Чотирирічного Данила король називав "милим сином".

Збереження влади дітей Романа в Галичі викликало опір галицького боярства. Галицька земля після смерті Ярослава Мудрого дещо відособилася від решти Русі. Тут виникла своя династія Ростиславичів — гілка Рюриковичів, що походила від старшого, померлого ще за життя батька, сина Ярослава Мудрого Володимира. Роман Мстиславич був першим із Мономаховичів на престолі Галича. Він не бажав миритися зі свавіллям. Тому бояри, впевнені, що син продовжуватиме батькову політику, намагалися знайти йому заміну серед князів дальших земель, які не мали на Галич "отечеських" прав.

З огляду на династичні суперечки на Русі, галицьке боярство звернуло погляд на головних супротивників "Мономахового племені" — чернігово-сіверських Ольговичів. Тоді ж на Галицьку землю зазіхнули й поляки. Андрієві II вдалося блокувати їхні сили, та боярство, що спиралося на прикарпатські замки і власні дружини, не бажало бачити в місті Анну з дітьми й покликало із Сіверщини Володимира Ігоревича з його братами, Романом і Святославом, синами героя "Слова о полку Ігоревім". Угорський король, не розраховуючи на успіх, відступив, визнавши їхню владу над Прикарпаттям.

Анна з дітьми від'їхала на Волинь, але й там вона почувалася непевно. Підводила голову боярська опозиція. Коли ж Ігоревичі, покладаючись на зраду в місті, вирішили заволодіти Володимиром-Волинським, удова Романа із синами залишила місто. Оселившись із Васильком у Кракові, Анна утримувала за собою частину Волині. Данила 1207 р. відправили до Угорщини, до Андрія, де хлопчик і ріс, готуючись до боротьби за батьківські володіння.

Галицька земля на довгі роки перетворилася на арену кривавих усобиць. Ігоревичі незабаром посварилися з боярами, які їх запросили, і 1211 р. влаштували різанину, сподіваючись покінчити з опозицією. Однак місцева знать і після загибелі більшості своїх лідерів залишалася досить сильною, тож сіверським князям довелося втікати з Прикарпаття. Бояри скоїли нечуваний в історії Давньої Русі вчинок. 1212 р. вони посадили на престол не вродженого Рюриковича, як це було триста років поспіль, а свого лідера, боярина Владислава Кормильчича. Та він протримався лише кілька місяців. Незадоволені ним галичани звернулися до короля Угорщини з проханням повернути на престол Данила, і він за підтримки військ Андрія II і волинських загонів повернувся до Галича. Утім, успіх був тимчасовим, і Анні з дітьми незабаром знову довелося переховуватися на Волині, продовжуючи боротьбу з боярством. Ніщо не гарантувало перемоги родині Романа Мстиславича. У галицько-волинських землях була цілковита руїна, князівство було виснажене багаторічними кривавими чварами, а боротьба дедалі більше набувала характеру суперництва за владу над Прикарпаттям і Волинню між Угорщиною та Польщею. Позиції Угорщини виявилися сильнішими, і Андрій II, порушивши дані Анні обіцянки, із санкції папи римського проголосив галицьким королем свого малолітнього сина Коломана, якого 1217 р. посадив у Галичі.

Однак краківський князь Лешко, не в змозі протидіяти утвердженню угорців у Прикарпатті, закликав на галицький престол князя з Новгорода Мстислава Мстиславича, прозваного за ратну звитягу Удалим. Несподівано для Андрія Мстислав зі своєю дружиною 1219 р. ввійшов до Галичини, вигнав угорський загін, очолюваний Коломаном, і заволодів її столицею. Його підтримав Данило Галицький, який уже досяг повноліття й на той час утвердився у Володимирі-Волинському. Перемога Мстислава давала йому шанси на князювання в Галичі, і він зробив для цього перший крок, узявши шлюб із дочкою Мстислава Анною.

Цей успіх іще не гарантував остаточного досягнення мети. Мстислав, відважний воїн, не розібрався у складному плетиві соціальних і династичних проблем Південно-Західної Русі й, побоюючись вигнаних із Галичини угорців, пішов на поступки полякам. Він не підтримав зятя в його прагненні відвоювати в них Берестейську й Забузьку землі, що належали Романові. Але Данило Галицький переміг Лешка власними силами й відвоював ці території.

У той час на Русь зі сходу насувалася страшна загроза. Монгольські орди Чингізхана, Субедея і Джебе, що розорили Закавказзя, перейшовши 1222 р. Великий хребет, вийшли на простори східноєвропейських степів і почали громити половців. Половецькі хани, які здебільшого мали родинні зв'язки з руськими князями, попросили в Русі допомоги. На з'їзді в Києві князі Південної Русі, провідну роль серед яких відігравали три Мстислави, володарі Київської, Чернігівської і Галицької земель, ухвалили рішення з'єднатися з половцями й зустріти ворога на їхній землі, не допускаючи до своїх володінь.

31 травня 1223 р. дружини русичів і половців зустрілися з монголо-татарами у Приазов'ї на річці Калці. Їхні сили не поступалися ворожим, навіть перевершували їх. Та між трьома Мстиславами не було єдності. Не чекаючи інших, Мстислав Удалий, потягши за собою Данила й половців, кинувся в бій, зім'явши передові монгольські загони. Однак монголи відтіснили половців, і ті, втікаючи, внесли сум'яття в київські, чернігівські та смоленські полки, які ще не вступили до бою. Розрізнені дії окремих князів призвели до поразки й загибелі безлічі дружинників та ополченців. Загинули і два Мстислави, Чернігівський та Київський, тоді як головному винуватцю поразки, Мстиславові Удалому, пощастило врятуватися.

Данило Галицький виявив на Калці неабияку мужність. Під час просування військ степом він командував авангардом, а в бою продовжував наступ, незважаючи на серйозне поранення у груди. Йому пощастило вижити. Разом із тестем і рештками війська він дістався до своїх володінь. Лихом Мстислава не оминули скористатися угорці. Він пішов на поступки королю Андрієві II — 1225 р. видав свою дочку Марію заміж за його молодшого сина, віддав у посаг Перемишльську землю й заповів ціле Галицьке князівство. Крім того, Мстислав, заплутавшись в інтригах і обіцянках, 1227 р. під тиском галицьких бояр без опору поступився Галицькою Руссю королевичу Коломану, а сам перейшов до Торчеська, розташованого на південній околиці Київської землі, де й помер 1228 р. Перед смертю він каявся перед Данилом, який приїхав до нього, але виправити вже нічого не міг. Мабуть, почуття провини за поразку на берегах Калки зламало його остаточно.

Смерть Мстислава розв'язала Данилові руки в боротьбі за Галицьке князівство. За середньовічними уявленнями, він мав на нього пріоритетні права, адже був сином його колишнього володаря й доводився зятем останньому князеві цієї землі з дому Рюриковичів. Боярські угруповання Галичини послаблювали одне одного в нескінченних усобицях, а міщани, незадоволені усобицями й утвердженням угорського панування, пов'язували сподівання з Данилом, який розширив свої володіння, на 1227 р. приєднавши до них споконвіку належні князям Волині Луцьку, Пересопницьку й Белзьку волості. Луцьк він передав своєму молодшому брату Васильку, на якого цілком покладався.

Проти Данила об'єдналися угорці й поляки, які залучили на свій бік деяких другорядних прикарпатсько-волинських князів, серед яких був давній ворог Данила Олександр Белзький. Однак чужинці розсварилися між собою, чим і скористався Данило Галицький. Впродовж десятиліття по смерті Мстислава Удалого Галич кілька разів переходив із рук у руки, часом ненадовго дістаючись і Данилові. Розчаровані в угорській владі галицькі бояри, які побоювалися повернення Данила, запросили компромісну фігуру — Михайла з дому чернігівських Ольговичів із його сином Ростиславом. Угорський король визнав перехід Галича під нову владу й пообіцяв видати за Ростислава свою дочку.

Той, заручившись підтримкою Угорщини, хотів мирно залагодити відносини з Данилом, поступившись йому Перемишльською землею. Проте Данило Галицький мав твердий намір відновити державу батька в її колишніх кордонах. Він уклав з австрійським герцогом Фердинандом союз проти угорців і, скориставшись відсутністю в Галичі Ростислава, 1238 р. врочисто вступив до міста.

Відновлення єдності Галицько-Волинської держави в рік страшного спустошення Батиєм Північно-Східної Русі мало далекосяжні наслідки. Перед загрозою навали ворога, який отаборився на Нижній Волзі, Південна й Південно-Західна Русь нарешті отримали сильного й авторитетного лідера. Тому кияни по смерті їхнього князя Володимира Рюриковича були невдоволені Ростиславом Мстиславичем, давнім суперником Данила, який тимчасово посів великокнязівський престол, і радісно вітали у своєму місті наприкінці 1239 р. самого Данила. На той час монголи вже спустошили Лівобережжя з Переяславом і Черніговом. Усім було ясно, що наступного удару зазнає Київ.

Утвердившись у Києві й поширивши свою владу на всю територію сучасної України від дельти Дунаю до Прип'ятського Полісся й від Карпат із верхів'ями Вісли до Дніпра, Данило Галицький об'єднав усі належні колись його батькові землі і став наймогутнішим князем дому Рюриковичів. Але неминучість війни з Батиєм була очевидною, і він розумів, що сам не зможе встояти перед монгольським військом, оснащеним найкращою на той час китайською бойовою технікою. Тому свої зусилля він спрямував на створення загальноєвропейської коаліції проти монголів, які вже захопили простори Євразії від Японського моря до Дніпра.

Погляди Данила, насамперед, були звернені на добре знайомий йому з дитинства угорський королівський двір і на Польщу. Угорщина була тоді чи не найсильнішою державою Центральної Європи (якщо не брати до уваги потужнішої, але роздробленої Німеччини). Доручивши оборону Києва тисяцькому Дмитрові, князь вирушив на Захід умовляти сусідів об'єднатися проти могутнього ворога. Та країни католицької Європи тоді ще мало усвідомлювали масштаби загрози. До того ж багато правителів сприймали монголів як природних союзників хрестоносців у боротьбі з мусульманами на Близькому Сході. Тому дипломатичні зусилля князя не увінчалися успіхом.

Звістка про падіння Києва застала Данила в Польщі, князі якої не відгукнулися на його заклик до спільних дій. Усі сподівалися, що монголи оминуть їхні землі. Батий тим часом стрімко просувався на захід і в перші місяці 1241 р. захопив основні центри Прикарпаття й Волині — Володимир і Галич. Не втрачаючи часу на облогу добре укріплених фортець Кременець і Холм, заволодіти якими їм так і не вдалося, вже навесні 1241 р. монголи напали на Польщу й Угорщину. Головні міста цих країн спіткала жорстока доля. Решту Європи врятувала від розгрому лише та обставина, що вже біля кордонів Італії 1242 р. Батий одержав звістку про смерть великого хана Удегея і повернув військо, щоб устигнути в Монголію на вибори нового володаря Євразії і пов'язаний із цим перерозподіл володінь між представниками дому Чингізидів.

Отримавши перепочинок, Данило Галицький повернувся до своїх володінь. Багато міст тут було спалено, однак більшості селян, котрі становили переважну масу населення, пощастило сховатися в лісах і горах, тож можна було сподіватися на швидке відновлення сил. Але навіть у страшні роки монгольської навали усобиці між князями не вщухали. У 1242—1245 pp. Данило Галицький вів завзяту боротьбу з Ростиславом Михайловичем, який теж повернувся з Центральної Європи. У серпні 1245-го під Ярославом Данило Галицький розгромив Ростислава з його угорськими й польськими союзниками, але перемога ця не додала йому сили.

У 1242 р. Батий на всемонгольському курултаї закріпив за собою західні володіння Чингізидів і, міцно утвердившись на Нижній Волзі, почав будувати державу, названу пізніше Золотою Ордою. На землі Русі він дивився як на свою здобич і, не заперечуючи проти збереження там колишніх династій, наказав князям з'явитися до нього для виявлення покірності й отримання дозволу володіти їхніми землями.

Данило Галицький довше за всіх князів не їхав до ставки Батия. Він усе ще сподівався, що європейські володарі об'єднаються для боротьби з монгольськими завойовниками й підтримають його в цій справі. Але всі сподівання на західну допомогу виявилися марними, а хан вимагав негайної явки. Не знаючи, що очікує його в ханській ставці (не всі князі поверталися звідти), Данило Галицький у 1246 р. наважився на подорож до берегів Волги. Батий прийняв його прихильно, й після запевнень у відданості й вірності, супроводжуваних відповідними ритуалами, князь дістав ярлик — ханську грамоту, що підтверджувала його права на володіння Галицькою і Волинською землями.

Однак Данило Галицький не збирався коритися хану й того ж року через папського легата Плано Карпіні, котрий повертався в Рим із монгольської столиці Каракорума, встановив контакти з Ватиканом. В обмін на обіцянку вступити з Римом у церковну унію (до якої тоді входив патріарх константинопольський) папа Інокентій IV зобов'язався організувати Данилові допомогу з боку Європи.

Насправді ніякої підтримки від папського престолу й монархів Європи отримано не було. Втім, Данило Галицький не гаяв часу і відновлював колишній авторитет Галицько-Волинської держави серед її сусідів. 1248 р. він у складі значної коаліції боровся з литовським князем Міндовгом, котрий зміцнів унаслідок монгольського розорення Русі й претендував на частину Полісся, а 1252 р. брав участь у конфлікті в Австрії, з дочкою герцога якої був одружений його син Роман. Повертаючись з Австрії, Данило Галицький зустрівся у Кракові з папськими послами, які несли йому "благословення й вінець і сан королівський" з обіцянками збройної підтримки в боротьбі з монголами. 1253 р. Данило Галицький був коронований цим вінцем і прийняв титул "короля Малої Русі".

Переговори Данила з папою римським і центральноєвропейськими правителями були складовою розробленого ним широкомасштабного плану створення антимонгольської коаліції християнських народів. Неодноразово переконавшись у тому, що не варто покладатися на допомогу Заходу, він хотів бачити своїми союзниками насамперед князів Русі, яка починала оживати після нашестя Батия.

1249 р. престол Володимиро-Суздальського князівства із санкції хана посів молодший брат Олександра Невського (який правив у вцілілому від монгольського погрому Новгороді) Андрій Ярославич. Цей молодий князь, як і Данило Галицький, виношував плани звільнення від ординців. Незабаром вони налагодили контакти, і вже 1251 р. укладений між ними союз було скріплено шлюбом Андрія з дочкою Данила. Свою допомогу обіцяв і католицький світ.

Шанси визволитися були цілком реальними, але монголи, дізнавшись про запланований виступ, завдали попереджувального удару. 1252 р. проти Андрія виступило величезне ханське військо під командуванням Неврюя, і нашвидкуруч зібрані війська молодого князя були розбиті, а сам він утік до Швеції. Ярлик на Володимиро-Суздальське князювання дістав Олександр Невський, лояльний до монгольської влади, бо підвладним йому землям загрожували насамперед німецькі рицарі та шведи.

Того ж таки 1252 р. монгольські загони під командуванням Куремси з'явилися біля кордонів Галицько-Волинського князівства. Данило Галицький та його син Лев відбили їхні атаки, а наприкінці наступного року самі перейшли в наступ, завдавши Куремсі низку поразок. Успішними були також бойові дії проти Куремси в 1256—1257 pp.

Успіхи Данила багато в чому зумовила реорганізація війська. За зразком західних сусідів було сформовано загони важкої кавалерії, де обладунки захищали й вершника, й коня. Так на Русі з'явилася рицарська кіннота, яка чудово зарекомендувала себе в боях із монголами. У війську Данила діяли спеціальні екіпіровані за монгольським зразком загони легкої кінноти, захищені китайськими шкіряними панцирами. Було відновлено укріплення старих міст і фортець і водночас споруджено нові. Одне з молодих міст, Львів, названий на честь старшого Данилового сина Лева, уперше згадане літописцем під 1256 р.

У ситуації, що склалася, Данило Галицький з братом Васильком і сином Левом кілька років стримували монгольський натиск. Це були перші перемоги Русі над монголами. Їм сприяла плутанина в Золотій Орді, зумовлена смертю в 1255 р. Батия, а через рік — його сина і спадкоємця Сартака, християнина й особистого друга Олександра Невського. Престол успадкував інший син Батия, Улагчі, та і його правління виявилося недовгим. Смерть Улагчі в 1258 р. відкрила шлях до трону Батиєвому братові Берке, принциповому прихильникові ісламу, котрий визначив дальший цивілізаційний вибір Золотої Орди.

Берке реально оцінював небезпеку з боку Данила Романовича й, ледь зійшовши на престол у 1258 p., послав проти нього свої основні сили під командуванням Бурундая. Монголи мали військо в кілька разів численніше, ніж у Данила, а допомоги чекати було нізвідки. Єдиним способом уникнути повторного спустошення галицько-волинських земель бачилося виконання монгольських вимог, головною з яких було розібрання Данилом укріплень своїх міст.

Її виконали. Південно-Західну Русь було врятовано від руйнування, але з надіями на звільнення від монгольського ярма теж довелося надовго розпрощатися. Для шістдесятирічного Данила, котрий усе життя провів у виснажливій боротьбі з численними ворогами, це стало тяжким ударом. Він дедалі частіше хворів.

Помер Данило Галицький 1264 р. в місті-фортеці Холмі, передавши владу хоча й у залежній від Золотої Орди, але цілком відновленій і зміцнілій державі своєму синові Леву, який зберіг за собою і королівський титул.

Данило Галицький упродовж усього життя виявляв надзвичайну стійкість і відвагу, постійно йдучи всупереч обставинам. У XIII ст. на Русі за масштабністю його можна порівняти хіба що з Олександром Невським. Але наскільки різні ролі їм судилися!

Данило Галицький всіма силами прагнув звільнення від монголів, шукаючи для цього спілки із Заходом, хоча й не отримав звідти нічого, крім маловагомого королівського титулу. Натомість Олександр боровся з німцями і шведами, широко використовуючи сили Золотої Орди.

Промонгольська орієнтація Олександра була так само вимушеною, як і прозахідна Данила. Їхній вибір, продиктований украй несприятливими для Русі зовнішніми обставинами, безпосередньо відбився на подальшій долі давньоруських земель. Західна й Південна Русь згодом інтегрувалася в центральноєвропейські політичні структури, тоді як Східна й Північна, об'єднавшись навколо Москви, органічно всотала багато рис золотоординської політичної системи.