Іларіон — найвидатніший сподвижник Ярослава Мудрого, перший митрополит київський із русичів. Відомостей про його життя збереглося мало. Він походив зі знатного київського роду. Народився наприкінці X ст., перебував серед юнаків, яких Володимир Святославич після прийняття християнства велів навчати книжній премудрості при Десятинній церкві. З дитячих років Іларіон був близький до двору й добре знайомий із синами великого князя, зокрема з Ярославом.

Свою освіту Іларіон удосконалював у Константинополі. Перебуваючи у візантійській столиці, він досконало оволодів грецькою мовою і здобув широкий кругозір. Мав історіософське бачення минулого й сучасного йому світу, де Русь посідала дедалі вагоміше місце.

Ще в перші роки правління Ярослава Іларіон опинився серед найближчих сподвижників князя. Своє відоме "Слово про закон і благодать" Іларіон виголосив у присутності Ярослава на Киріопасху (в день збігу свят Благовіщення й Великодня) навесні 1022 р. На цей час у Києві завершилося будівництво й оздоблення Золотих воріт, увінчаних церквою Благовіщення, а також Софійського собору, спорудження якого почали ще за Володимира, але припинили через пожежу під час нападу печенігів у 1017 р.

"Слово про закон і благодать" можна вважати програмним документом правління Ярослава Мудрого. Всесвітню історію, згідно з церковною традицією, трактовано в ньому як утілення одвічного Божого провидіння, а суть її полягає в поступовому залученні народів, визнаних рівними, до світу християнства. Іларіон із гордістю оглядає славне минуле язичницької Русі, вітає її вступ у коло християнських народів і пишається почесним місцем, яке вона там посіла.

Виходячи з православного філософського вчення про виділення божественного світла у сферу зовнішнього мороку, київський мислитель визначає старозавітний "закон" і євангельську "благодать" як його послідовні кроки, як шлях людства від гріхопадіння через підпорядкування заповідям Бога до свободи. Закон, за Іларіоном, повинен визначати поведінку людей на тій стадії розвитку, коли вони ще далекі від досконалості, й готувати людство до сприйняття божественної благодаті, яка, як повнота істини, любові, краси й волі, — вища за закон.

Іларіон закликав визнавати рівноапостольним Володимира, адже той подібно до апостолів вільно обрав віру й навертав у неї співвітчизників. Ярослава уславлено було як продовжувача батькової справи, який дбає про будівництво храмів, благочестя і просвіту. Іларіон називав Ярослава "новим Соломоном", який продовжив і примножив діяння Володимира, звеличеного як "новий Давид".

Входячи в найближче оточення Ярослава й виступаючи ідеологом його політики, Іларіон згодом став центральною постаттю в утвореній при Софійському соборі своєрідній академії, яка розгорнула широку просвітницьку й наукову роботу. Він керував створенням бібліотеки при Софії Київській і роботою переписувачів та перекладачів. Його перу належить найдавніший літописний звід і багато інших творів, переважно богословського змісту. Найвідомішими є "Молитва", "Сповідання віри" і "Слово про оновлення Десятинної церкви".

Багатолітня співпраця Іларіона з Ярославом, його великі знання, риторичні й письменницькі здібності, а також відома всім праведність визначили висунення його в 1051 р. на посаду митрополита — глави давньоруської церкви. Це сталося в період загострення відносин між Руссю й Візантією, звідки до Києва присилали митрополитів. Іларіон очолював Київську митрополію кілька років, доки конфлікт з імперією було влагоджено.

Мирний договір, скріплений шлюбом Ярославового сина Всеволода й дочки імператора Константина IX Мономаха, ознаменував початок нового періоду дружніх відносин Русі й Візантії. У Київ із Константинополя, згідно з канонічним правом, прибув висвячений патріархом митрополит, який змінив Іларіона. В листопаді 1053-го Іларіон склав свої митрополичі обов'язки й постригся під ім'ям Никона в монахи Києво-Печерського монастиря.

З постаттю Іларіона, який, за словами літописця, був "муж благий і книгочит, і постник", пов'язують і факт виникнення цієї обителі. Будучи пресвітером у Берестові, він часто йшов на мальовничий, тоді ще лісистий, високий берег Дніпра. Там він викопав собі невелику печеру для молитовного усамітнення. Проте його присутність була необхідна в Києві. Коли Іларіон став митрополитом, цю печеру зайняв духовно близький йому Антоній, який остаточно повернувся на Русь із Афону. Незабаром довкола Антонія "згуртувалася невелика братія". Так почалося чернече життя на Печерську.

Бувши вже літнім ченцем, Іларіон у 1072—1073 pp. опрацював і доповнив складений ним раніше перший літописний звід. У 1074 р., по смерті преподобного Феодосія, братія обрала його своїм ігуменом. Та на цьому посту він був недовго. Вступивши у конфлікт із великим князем Ізяславом Ярославичем, розгніваним через те, що в Печерському монастирі без його відома прийняли постриг двоє людей із його найближчого оточення, ігумен був змушений піти в далеку Тмутаракань. Там Іларіон і помер у 1088 р. столітнім схимником.

Роль Іларіона у становленні духовної культури Київської Русі величезна. Він першим осмислив і представив в образній формі історичне місце оновленої прийняттям християнства Русі серед народів світу. Створена Іларіоном концепція вітчизняної історії стала підґрунтям ідейного самоусвідомлення давньоруського суспільства і, значною мірою, сучасного розуміння її ранніх етапів.