Навесні 972 р. печеніги вбили Святослава. Невдовзі на полюванні в сутичці із дружинниками Олега Святославича загинув син старого і впливового воєводи Свенельда Лют. На вимогу Свенельда, Ярополк виступив проти Олега. Сутичка між ними закінчилася загибеллю Олега і прямим підпорядкуванням древлянських земель Києву.

Наляканий смертю Олега, Володимир утік у Швецію і прожив близько двох років при королівському дворі. Він одружився зі знатною варяжкою Аллогією (Олаве), яка народила йому старшого сина Вишеслава (помер молодим). У 978 р. Володимир і Добриня повернулися в Новгород із варязьким військом, збираючись виступити проти Ярополка. Щоб зміцнити свої позиції, Володимир посватався до Рогнеди, батько якої, Рогволд, княжив у Полоцьку, а брат Тур утвердився на Прип'яті, заснувавши місто-фортецю Турів. Влада дому Рогволда поширювалася майже на всі землі сучасної Білорусі, й Володимир бажав залучити його на свій бік у боротьбі за Київ. Проте Рогнеда в образливій формі відмовила женихові. Тоді розгніваний князь захопив Полоцьк і силоміць узяв її собі за дружину, жорстоко розправившись із її батьком та братами. Про любов між подружжям не могло бути й мови, але від цього шлюбу народилися сини Ізяслав, Ярослав, Всеволод і Мстислав, а також дочки Предслава і Премислава.

Підкорення Полоцька значно зміцнило позиції Володимира в боротьбі з Ярополком. Спираючись на варягів, новгородське ополчення й сили деяких північних земель Русі, Володимир та Добриня вирушили до Смоленська й, розбивши війська Ярополка, заволоділи містом. Шлях по Дніпру на Київ було відкрито. Ярополк, який симпатизував християнам і був одружений із християнкою (колишньою черницею, яку Святослав, зачарований її красою, привіз спадкоємцеві в подарунок із Балкан), не мав великої підтримки серед дружинників і більшості киян.

Володимир підійшов до Києва з півночі і став табором у Дорогожичах. Тут він вступив у таємні переговори з воєводою Блудом, старим знайомим і соратником Добрині по Святославових походах. Блуд переконав Ярополка залишити Київ і перебути небезпеку у фортеці Родня, що була на Княжій горі біля Канева. Володимир без бою зайняв столицю й підступив до Родні. Після затяжної облоги Ярополк здав фортецю й вийшов до брата, який обіцяв зберегти йому життя. Але невдовзі його вбили варязькі дружинники, найімовірніше, за вказівкою Володимира. Тоді ж Володимир примусив вдову Ярополка, яка на той час чекала дитину (майбутнього князя Святополка), стати його третьою дружиною.

Утвердившись у Києві у 980 p., Володимир спочатку повів себе як запеклий язичник і гонитель християн. Це було пов'язано як із язичницьким складом ядра його війська, так і з бажанням тримати у страху київських християн, які доти орієнтувалися на Ярополка. Одним із яскравих епізодів початку правління Володимира було принесення у жертву Перуну двох київських варягів-християн. Із перших років перебування в Києві Володимир розгорнув велике будівництво на Старокиївській горі, яка перетворилася за Ольги на адміністративно-палацовий центр столиці. Князь спорудив новий кам'яний палац із бенкетною залою (гридницею), а перед ним — величне капище з ідолами. Центральною фігурою цього святилища був Перун, давньослов'янський бог грому і блискавок, війни й перемоги, покровитель князя та його дружини.

Здавалося б, Володимира в усьому супроводжував успіх. У 981 р. він здобув велику перемогу над польським князем Мешком І, повернув захоплені тим червенські міста Перемишль, Белз, Волинь, Холм і обклав поляків даниною. В 983 р. було здійснено успішний похід на Німан проти ятвягів, а в 982 та 984 pp. відновлено владу Києва над землями радимичів і в'ятичів.

Потім була війна проти волзьких булгар спільно з торками, які кочували між Булгаром і Хорезмом. Військо Володимира спустилося на човнах Окою і Волгою, а торки підійшли зі степу. Булгар перемогли, але данини з них не брали. Навпаки, з ними уклали почесний мир, що забезпечив Русі торговельні зв'язки з Булгарією і Хорезмом.

У результаті воєн і дипломатичних зусиль Володимира у другій половині 80-х років X ст. на всьому просторі між Середньою Наддніпрянщиною і пониззям Амудар'ї, звідки вели прямі шляхи до Бухари й Самарканда, запанував мир. Підтримуючи дружні відносини зі Швецією і міцно тримаючи руську Північ, Володимир поширив владу Києва від Нижнього Дунаю, Карпат, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Своєрідними колоніями Русі залишалися Біла Вежа на Середньому Дону і Тмутаракань на берегах Керченської протоки. Уперше після падіння Хозарії відновився відносно безпечний рух торговельних караванів між Середньою Азією, Кавказом і Руссю. Зі сходу через Київ товари везли у Краків, Прагу та Регенсбург, у рейнські області, а Прип'яттю й Німаном — до Балтійського моря, у скандинавські країни.

Дунайська Болгарія, спустошена військами Святослава, перебувала під владою Візантії. Тим часом мир із Волзькою Булгарією скріпили династичним шлюбом. Цьому ніщо не перешкоджало, оскільки багатоженство було звичним явищем і у булгар, на той час уже мусульман, і у язичників-русичів.

Малфріда, одна із дружин-чешок народила Володимирові синів Святослава і Станіслава. Матір'ю Бориса і Гліба в деяких літописах названо дружину-болгарку, але переконливішою бачиться традиція, згідно з якою нею була візантійська принцеса Анна.

Однак воєнні й дипломатичні успіхи, юрби дружин, наложниць і дітей не задовольняли духовних запитів князя. До влади його привели саме язичники, але, бувши здебільшого неграмотними, вони не справлялися з управлінською роботою. Чимало їх після перемоги повернулося додому або пішло служити Візантії.

Язичництво з його суворими божествами і кривавими культами вже не влаштовувало князя. З раннього дитинства, яке пройшло в палаці Ольги, він прилучався до християнства, хоча й відійшов від нього. Ставши князем у Києві, де за Ольги християнство завоювало провідні позиції в середовищі міської знаті, він змушений був рахуватися з його впливом. У Києві жили хозарські іудеї, часто бували мусульманські й західноєвропейські купці. Князь знайомився з різними релігіями, не знаючи, якій віддати перевагу. Він слухав проповідників, радився з боярами, споряджав посольства до різних країн, щоб дізнатися, які народи достойніше вшановують Бога. Літопис повідомляє, що в 986 р. до великого князя з'явилися посли від волзьких булгар-мусульман, хозарські іудеї, німці від папи римського та грек-філософ із Константинополя. Кожна сторона пропагувала свою віру, критикуючи інші.

Об'єктивно більше шансів було у християнства грецького обряду, але зовнішні обставини не сприяли його проголошенню офіційною релігією Русі. Серед дружинників переважали антивізантійські настрої, адже багато хто з них брав участь у війнах Святослава на Балканах. Приймати віру імперії, зазнавши від неї поразки, вони вважали принизливим. Це бачилося їм визнанням зверхності Константинополя над Києвом. Тому оточення великого князя серйозно обговорювало інші рішення — на користь ісламу, іудаїзму або християнства латинського зразка.

Першим до Києва прибуло посольство від волзьких булгар, щоб схилити Володимира до ісламу. Твердження, ніби вони спокусили жінколюбного князя розповідями про райських гурій, але його відвернула від магометанства заборона на вино, найімовірніше, є анекдотичним фольклорним додатком. Мусульманські місіонери мали серйозні шанси досягти успіху, оскільки відносини Русі з Візантією були досить напруженими, тоді як торгівля з країнами ісламу процвітала, причому для Володимира не було реальної загрози потрапити в політичну залежність від багдадського халіфа, духовного лідера мусульман.

Можливість прийняття ісламу при київському дворі обговорювали досить серйозно. Як свідчить середньовічний мусульманський історик аль-Марвазі, до Хорезма прибули посли Володимира з проханням прислати місіонерів для поширення ісламу. Хорезмшах радо відправив у Русь проповідників. Це сталося 987 p., проте реальних наслідків не мало.

Поява при дворі Володимира хозар-іудеїв також не дивує. Після розгрому Хозарії частину полонених привели до Києва, а деякі з важливих хозарських міст (Біла Вежа, Тмутаракань та ін.) перейшли безпосередньо під владу Русі. Тому цілком природно, що київські або тмутараканські іудеї, добре обізнані з релігійними ваганнями князя, спробували навернути Володимира у свою віру. На тлі зміцнення торговельних зв'язків Русі з країнами Центральної Європи прибуття місіонерів від папи римського у 80-х роках X ст. також бачиться ймовірним.

Вибір припав на візантійське християнство, добре знайоме Володимирові змалку і сповідуване представниками впливової громади у столиці. Цьому сприяли зустрічі з греками, наради з боярами і старійшинами, а також посольство 987 р. до Константинополя. Краса оздоблення Святої Софії справила незабутнє враження на послів, і, повернувшись додому, вони казали: "...і не знали ми, чи на небі були, чи на землі".

Достеменно обставини хрещення Володимира невідомі. За одними даними, він хрестився 987 р. у Василькові або Києві; за іншими — у 988 р. в Корсуні (Херсонесі), коли туди прибула візантійська принцеса Анна. Можливо, Ольга похрестила онука ще маленьким, а він звернувся до язичництва уже по її смерті.

Найімовірніше, у 987 р. відбулося "оголошення" Володимира — ознайомлення його з основами християнського віровчення і православного обряду, чому передувало його остаточне рішення обрати християнство візантійського зразка. Публічний акт хрещення князя відбувся в Корсуні, з участю візантійських священиків, причому не 988 p., а на рік пізніше, як випливає з достовірніших, ніж наша літописна традиція, праць візантійських істориків.

У "Повісті временних літ" корсунський похід, що відбувся після прийняття рішення про навернення до християнства, нічим не мотивований. Проте аналіз міжнародної ситуації того періоду і перипетій боротьби за владу, що розгорілася у Візантії, багато чого прояснює. Молоді імператори Василій II і Константин VIII, онуки Константина Багрянородного, який приймав княгиню Ольгу, опинились у скруті, коли в серпні 987-го проти них виступив полководець Вард Фока, який проголосив себе імператором. Не покладаючись на власні сили, брати звернулися по допомогу до Володимира. Князь послав до Константинополя шеститисячне військо, заручившись обіцянкою імператорів віддати йому за дружину їхню сестру Анну. Сам Володимир мав похреститися.

Завдяки допомозі руського війська Василій (Константин відігравав другорядну роль) 13 квітня 989 р. розгромив сили Фоки. Але він не поспішав відправляти сестру на Русь, і київський князь небезпідставно вважав себе обдуреним. Але Василій не врахував, що Володимир може завдати удару в Криму, де сили ослабленої внутрішньою війною імперії були незначні. Ще до літа 989 p., обійшовши по великій воді дніпрові пороги, Володимир обложив Херсонес, і він здався. Князь написав до Константинополя лист, вимагаючи Анну в обмін на місто, а в разі порушення даної йому раніше обіцянки погрожував піти на столицю імперії. Це подіяло. Анна, яка уявляла Володимира страшним північним варваром, багатоженцем і ласолюбом, скорилася волі братів і вмовлянням патріарха. Вона прибула в Херсонес, де обвінчалася з Володимиром, який на її очах прийняв хрещення і пообіцяв відіслати з Києва усіх колишніх дружин.

Шлюб великого князя, який прийняв на честь шурина ім'я Василь, із сестрою візантійських імператорів мав величезне політичне значення. Незадовго перед цим Іоанн Цімісхій, переможець Святослава й вітчим Анни та її братів, під тиском німців, які зайняли Південну Італію, віддав свою племінницю заміж за сина німецького короля Оттона І, визнавши його імператором Заходу. Одружившись із Анною, Володимир в очах візантійців здобував ранг не нижчий, ніж монарх "Священної Римської імперії німецької нації".

Із найяснішою дружиною, цінним церковним начинням, іконами, мощами св. Климента й безліччю захоплених у Херсонесі багатств Володимир восени 989 р. з тріумфом повернувся до Києва. Насамперед, він наказав зруйнувати помпезне капище перед князівським палацом. Ідола Перуна, прив'язавши до хвостів коней, протягли Боричевим узвозом на Поділ і кинули в Дніпро. Потім було похрещено киян, які залишалися вірними язичництву, переважно простолюд. Почалося насадження християнства і в інших містах Русі. В Новгороді, наприклад, його сприймали досить болісно, і Добриня застосовував силу.

Повсюди тривала почата ще Ольгою заміна старої племінної аристократії, глибоко пов'язаної з язичницьким жрецтвом, надісланими з Києва урядовцями-християнами. Водночас знатну молодь з усієї Русі великий князь запрошував до Києва, де сини племінних князів і старійшин прилучалися до християнської культури, опановували ази освіти. Володимир заснував у столиці першу школу для дітей знаті.

Невдовзі після хрещення Русі він запровадив новий звід законів усного звичаєвого права, доповнивши попередній "Закон руський", який став основою відомої "Руської Правди". На якийсь час Володимир, дотримуючись євангельських заповідей, навіть відмовився від застосування смертної кари (майже на тисячу років випередивши Західну Європу), проте єпископи переконали князя в передчасності цього акту, і її було відновлено.

Похрестившись, сам князь духовно змінився. Із жінколюба й завойовника він перетворився на благочестивого батька величезної родини й мудрого правителя, який дбав про благо держави та підданих.

Тоді Русь найбільше потерпала від печенігів, що кочували у степах Причорномор'я. Від відкритого бою вони зазвичай ухилялися, діючи раптовими наскоками. За наказом Володимира, південніше Києва почалося спорудження оборонних ліній, відомих як Змійові вали. У ключових точках було закладено міста-фортеці, їх заселяли служилими людьми з усієї Русі. Систему оборони по річках Рось і Стугна було завершено за Ярослава.

По всій країні зводили церкви, при них відкривали школи. Найвідомішим храмом доби Володимира була Десятинна церква Різдва Богородиці, споруджена навпроти величезного великокнязівського палацу, будованого водночас з нею. В Десятинній церкві було вміщено ікони, церковне начиння й високошановані в усьому християнському світі мощі св. Климента, привезені з Херсонеса. Тут перепоховали і прах княгині Ольги.

Завершивши будівництво Десятинної церкви, князь почав споруджувати Софійський собор. Композиційний замисел цього величного храму був орієнтований на уславлення шлюбу Володимира та Анни, що забезпечив прилучення Русі до християнської віри. Софію Київську, як і всю систему укріплень Верхнього міста із Золотими воротами, добудували вже за Ярослава.

Прийняття християнства й мудра державна політика другої половини князювання Володимира сприяли зміцненню міжнародного авторитету Русі. Через шлюби дітей Володимир поріднився з багатьма християнськими правлячими домами, а його посли відвідували навіть Єгипет.

Останні роки життя Володимира затьмарені смертю Анни і двох старших синів — Вишеслава та Ізяслава. Наявність численного чоловічого потомства від різних дружин заплутувала питання престолонаслідування.

1014 р. Ярослав, посаджений батьком княжити в Новгороді, відмовився платити Києву данину. Володимир почав готувати похід проти непокірного сина. "Розчищайте шляхи і мостіть мости", — наказав він, але смерть застала його при цих зборах. 15 липня 1015 р. він помер у своїй заміській резиденції Берестові. Почався кривавий розбрат, переможцем із якого вийшов Ярослав.

Князь Володимир уславився блискучими перемогами й масштабним будівництвом. Головною його заслугою було введення Русі в коло християнських народів. Цим Володимир Святославич відкрив нову добу в житті східних слов'ян і заклав міцний духовний фундамент історії України. Церква визнала його святим і рівноапостольним. А народ шанобливо прозвав його Володимир Красне Сонце.